А-П

 Кейн Генри 
А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  A-Z

Самчук Улас

Волинь


 

Здесь выложена электронная книга Волинь автора, которого зовут Самчук Улас. В библиотеке ulib.info вы можете скачать бесплатно или прочитать онлайн электронную книгу Самчук Улас - Волинь (причем без регистрации и без СМС)

Размер файла: 909.87 KB

Самчук Улас - Волинь - бесплатно скачать книгу


Улас Самчук. Волинь

------------------------------------------------------------------------
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------

ЧАСТИНА ПЕРША. Куди тече та рiчка
ВЕЛИКИЙ ПОХIД
Батько корчує пнi за лiсом на вирубi - гейби не заважали на тому шматку
такого дорогого поля. На новинi добре просо вродить, а там i пшениця, та
прокляте оте корiння. Не зореш його, не заскородиш. Корчувати його не так
легко, але хiба батьковi першина? П'ять отаких десятин своїми власними
руками вичистив, а самi, либонь, здоровi знаєте, що то за лiс ще перед
парою рокiв стояв на цьому гарному мiсцi. Що то були за сосни, та дуби, та
липи... А хiба тiльки тут?! А отам в Осовцi! А на чеських полях! А на
панських! А на Тимошiвщинi... Рве, було, та рве, як буревiй, а все, "щоб
просо вродило, а пiсля пшениця".
А "вона", тобто мати, пiшла до млина. Ось уже третiй тиждень валяється
там та гелетка[1] жита i нiяк його не змолоти. Не диво, коли б хоч млин
далеко, а то ж пiд боком. Та що порадиш? Завiзно. Хлiба, мовляв, зародило,
то кожний силомiць на зламання карку до млина преться, так нiби не хватить
йому води.
Василь корови пасе i вже "на цiлий день", бо днi, як не кажiть,
укоротшали, а паша на тих Валах не дуже то вилягає. Не попасеш довше
худобину - не питай з неї й молока.
Володько й Хведот? Тi лобурi! Їм що... Для них все ще готове прийде до
рота. З них ще, як з кози шерстi чи з козла молока. Куди його ще попхнеш,
коли першому щойно вiд м'ясниць пiде сьомий, а другому аж пiсля другої
Пречистої четвертий. Сиди на печi та носом пiдшморгуй.
Але хiба та дiтвора всидить вам дома. Поки вештається отут десь близько
мати, доти й вони тут - майже, як тi курчата бiля квочки, жебонять. Але
варто матерi бодай на хвильку вiдвинутися, чи то на рiчку сорочку
виколотити, чи то до млина, чи на ярмарок, як i дiтиська обоє одразу
кудись котяться i хто знає куди. Страхота - ота рiчка поблизу... Та
Володько, Богу дякувати, лобур з головою видався, берегтися воно, хоч мале
i зацяпане, потрапить, але одного разу мало-мало до нещастя-страхiття не
дiйшло.
Хлопчисько ото завше дiло з огнем має. Ледь, бува, розвидниться, а воно
вам вже рахається (i де його та охота береться) i, чи лемензнуло[2] що, а
чи й так - бере отого меншого i волоче його за собою бозна-куди. Завше до
того лiсу тягнуться - лiс для них, що бур'ян для курчат. Полiзуть ген
отуди в соснину на Мартинове або до Таксарової контори i там цiлий Божий
день без їдла i без сiдла[3] пропадають... "Ми, мамо, огонь кладемо,
назбилаєм тлуску, калтопель у побелезника накладемо, спецемо i їмо". Це
все вам отой Хведотисько шепелявить, бо Володько... Той би такого
"накладемо" вiд батька дiстав, що вдруге йому не захотiлося б... Той вам
прийде ввечерi по вуха обмурзаний i анi пари з уст. Мовчить, i тiльки
оченята синi-пресинi та ще кирпатий носик... А оченята розумнi, та
полохливi, та такi вам глибокi - в кого воно таке вдалося, Господоньку,
подай сили та хорошi, Мати Пречиста, щоб здорове росло - люди будуть...
Так ото посунуться, як сказано, в той їх лiс, печуть там тi свої
"калтоплi", гурма побережникової дiтвори до них прилучиться - сухе листя,
вогнi, дим, а репетують, що тобi безума...
Отако раз заманулось бахуровi наложити огню ще й над рiчкою. Задумано -
зроблено. Бере, чуєте, головешку з огнем i сунеться з нею до самої клунi.
Нi батька, нi матерi на подвiр'ї якраз не було, а йому, чуєте, заманулося
взяти з клунi пшеничної соломи на розпал. Один Бог, видно, схоронив вiд
нещастя - Боже, Боже, таке страхiття лихе!
А Хведотисько (штанята йому все спадають на п'яти, бруднiзна сорочка
ворочком iз заднього прорiзу вилазить) i собi за ним тягнеться, та носом
пiдшморгує, та щохвилини терпеливо сопляка рукавом по губах розмазує, вiд
чого край рукава нiби шкiрою облямовано. Володько каже йому зi стiжка
соломи насмикати i то стiльки, що той ледве-ледве руками сягне, а живiт
так вип'явся, що кордупель мало назад не повалиться.
Так i до рiчки дотьомбали. Багаття раз-два i готове. Поклав на землi
головешку, соломи, сухого верболозу, кiлька разiв дмухнув, ковтнув дещо
гiркого диму, дещо сльозу пустив, i сухий верболiз iз соломою, як стiй,
спалахнув i затрiщав весело.
А пора ж осiння, вiтер студить низом i до всього гостро торкається,
сонце, червоне та велике, поволi за млин ховається, верби листя своє,
рудим пiдбарвлене, гейби кури пiр'я весною, стрясають iз себе до землi, до
рiчки i де попало. Дiтиськам ноги мерзнуть, а вони їх сунуть в огонь, нiби
куснi корiння, та все по кущах лазять, та трусок сухий нипають. А Володько
все Хведота дiймає та хвилi йому не дає, що той, мовляв, не вмiє збирати.
Хлопчиськовi, мовляв, ось вже четвертий, а принесе одну ломачку i
чваниться. Дурний, дурний! Другим разом не вiзьме його iз собою огонь
класти.
Хведот зовсiм-зовсiм такою погрозою розторощений, зi шкури вилазить. Не
винен же вiн, що те прокляте ломаччя йому не дається, що штани його такi
зрадливi, що в корчах ворком сорочки за якийсь сторчак зачепився, полетiв
комiть головою, носа до кровi розчовп та ще й сорочку розпанахав. Дадуть
тобi мама сорочку, бринить у його вухах, а сльози самi вiд себе спливають
на очi, а кров, змiшана iз сопляком, сочиться й сочиться, так, що тут нi
язик, нi рукав не поможе бiльше.
Володько ж надто крутий i не знає милосердя, допiкає до живого... I
знає чому. Хто то за все вiдповiдь дасть? Вiн - "до всього приводець". Той
тобi сорочку роздере, носа розквасить, у грязюку всунеться, все "сам
зробить", а ти Богу духа винний, iди та вислухуй за нього, та дiставай
ляпаси, та вибрiхуйся. Гiрко, гiрко... I образливо... I несправедливо...
От хоч би тi "ручиська та ножиська", що на них "хоч гречку сiй". Спробуй
обмий таке - "Господоньку, Господоньку! Коли б ти менi хоч одну дiвчину
було послав, а то все отi бахурi". I чого тi мама нарiкають? Просив же
вiн, щоб купили йому чоботи, щоб не був вiчно босий? Просив. Не послухали
- чого нарiкають? I Володько дивиться на тi свої "ножиська", супить брови.
- Хведоте! Не тич нiг до огню! Попечеш, а мама скажуть, що то я
навмисне тобi попiк! - падає враз голосне i суворе.
Хведот здригається, шморгає голосно носом i слухняно задочком
вiдсувається вiд огню. Потiм глянув боязко спiдлоба на "Воводька", що той
далi зробить... Але той уже, видно, "такою дурепою" не цiкавиться бiльше.
Щось, видно, iнше сплило йому на думку. Ось вiн устав, пiдiйшов до краю
берега i вдивляється чогось до води в рiчцi, що тече поволi та лiниво,
мiсцями робить закрути, мiсцями вирує i щось потиху, здається, сама з
собою говорить. Ї Володько, здається, також з нею розмовляє... Он пливе
гурток iржавого вербового листя. Володько проводить його поглядом i,
здається, питає: куди ви пливете? Тi мовчать, пливуть далi, Володько
проводить їх так далеко, доки сягає його зiр i вже щось iнше бачить. Он
якась ломачка -пливе,кусник свiжої трiски... I ломачка, i трiска, мов
кораблi, пропливли перед зором здовж i зникли. Усе пливе i все зникає.
Плюнув до води, i та маленька цятка його слини також попливла i також
зникла. А коли б вiн отак кинув свою шапку? Чи попливла б? Ммм! Шапку!
Дали б йому тато шапку. Не дурний вiн таке робити.
Але ж куди насправдi все то пливе? Та вода? Та цiла рiчка? Володько
стоїть, руки заложенi за спину, очi впертi в прозору, жовтаву воду, на
обличчi задума. I враз приходить ще одна думка: а що, коли б отак. пiти за
водою? Отак усе лугом та лугом... I куди б зайшов? Це ось довкола "наша
Лебедщина", а там далi, за тими кущами вiльшини, як лiтом сходить сонце,
невеличке село Лебедi. А що там далi? Тато кажуть: рiчка тече до моря. Iти
отак просто-просто i там... море. Аж страшно. Таке велике, велике, нi
кiнця, нi краю, сама вода i вода... I глибоке, глибоке! Володьковi очi все
ширшають i ширшають, на щоках з'явились рум'янцi. Щось дуже сильне тягне
його туди. Так хотiлося б, так дуже хотiлося б... Бачити. Чути. Знати.
Але ж нi. Там ще не море. Там лише став великий, та стависько, та
очерети. Тож Володько добре пам'ятає, як-то одного разу старий Лук'янчук з
Лебедiв розговорився було та почав казати: "Ото коли я ще малим був, як
оцей ваш,- i показав на Володька... (Хiба я такий малий?) - Батько мiй
покiйник не то, щоб рибачили... Нi. Але, бувало, з покiйним Юзьком
Ставицьким вiзьмуть сака i пiдуть отак пiд вечiр здовж рiчкою. Далеко щоб
там йшли - боронь Боже! Ось дiйдуть лише до Климової сiножатi,- там вир,
батько сака держить, а Юзько бовтом рибу наганяє, i поки отак люльку
викуриш, у саку, аби - Боже поможи,- витягнув".
- На ставу,каже,- нашому колись лебедi кублились, а тому i село так
звуть. Вийдеш, було, ранком, а вони з-пiд туману випливають. Ех! - I в
тому "ех" Володько щось таке вичував, що аж здригався.
- Минулося,казав старий.- I куди воно все то дiлося? Ну, скажемо, риби,
чи рака, чи лебедя не стало. Звiсно. Люду-сарани намножилось. Виловили,
вистрiляли... Але ж де дiлася рiчка? Очерети? Стависько? Верболози? Тож,
бувало, як оком глянеш - гонiв на тридцять здовж пуща сама, та стави, як
скло, та очерети, як лiс... А птахiв-бугаїв, а качок... А все то реве,
рокоче, свище...
Лук'янчук при цьому спльовував, курив свою люльку, морщив пожовкле, мов
у цигана, чоло, а Володько не пропускав нi одної рисочки його лиця, нi
одного слова, нi одного вiдтiнку його розважливого i спокiйного голосу.
Володько робить кiлька крокiв далi. Там три верби, нiби три горбатi
верблюди, з обох берегiв одна до одної нахилилися i то так, що, здається,
вони обнятись хочуть. Дерманськi та лебедськi пастушки за це мiсце не раз
лютi бої зводили, це ж бо живий перелаз. Одна з верб своїм черевом зовсiм
через воду лягла, перетяла течiю, створила вир. Вода, щоб текти далi,
мусить кришечку здуситись, вiдбитись убiк, управо, закрутитись там i,
вилiзши з закруту, тiкати, нiби з переляку, далi.
А скiльки там листя та смiття всiлякого, та пiни, що нагадує велику
стару мухомору. Володько закачує штанята, бо як його втриматись, щоб не
полiзти на ту вербу. Хведот, побачивши таке, кидає огонь i, забувши, що
має гнiватись, пiдходить i собi до верби, а на обличчi сама беззастережна
зацiкавленiсть. Володько ж втiлена повага... Зiйшов на обчовганий стовбур
верби ("i як вiн, халєла, не боїться"), присiв навшпиньки i дивиться
мовчки у вируючу воду. Дивиться довго i вперто, i мовчить, i мовчить, i
надутий такий. I як то воно так? I чому то тепер немає "того риби та
рака"? - думає вiн поважно. А може, дещо ще й тепер лишилося. Напевно ще
щось є. Он там щось мигнуло. То в'юни та линьки... вони такi меткi та
слизькi, що їх нiяк у руцi не втримаєш. Виховзне i плиг у воду. А там ще i
рак он зовсiм лiньки, нiби дiд Рачинець, що має вiсiмдесят рокiв, повзе...
Тут Володько на хвилинку переносить свою згадку на дiда Рачинця з Дерманя,
що, бувало, у них ночував та на цiлу хату смородив своєю люлькою з довгим,
брудним чубуком. Але це не довго триває. Його цiкавить, чому це дiйсно
немає тих лебедiв, i де ж вони дiлися? I чого змiлiла рiчка? I де тi
очерети та стависька, та верболози з бугаями, i що це за бугаї такi?
Володько вичуває, що нот йому в колiнах терпнуть, але вставати нiяк не має
сили. Усе тягне i тягне та вода... Хочеться надивитися, бо хто знає, чи не
втече вона одного разу зовсiм у безвiсть.
- Хведоте,не вiдриваючи зору вiд води, нагло каже Володько.
Хведот здригається, не чекав такого, шморгнув голосно носом i
перелякано вiдповiдає:
-Сцо?
- Знаєш ти що?
- Не знаю, нi...
- А забожись, що не будеш бiльше плакати, то скажу.
- А ти не сказис мамi, як бозитимусь?
- От дурний. Щоб я ще й мамi казав... Божись!
- Їй-бо, не буду.
- Що ти не будеш?
- Не буду плакати.
Володько глянув на Хведота з виразом - "чи можна ще твоїй божбi няти
вiри", бо вигляд того рiшуче мало викликає довiр'я. На щоках позасихали
патьоки слiз, носеня брудно-червоне, очi переляканi. Та все-таки Володько
звiвся, надто кортiло йому сповнити свiй задум, i промовив:
- Знаєш що, Хведоте? Давай пiдемо отак... Знаєш? Отак туди... До
Лебедiв. Як тече рiчка. Добре? - i вказав рукою напрямок.
- Добре,згодився одразу Хведот, шморгнув веселiше носом i
пiдбадьорився. Вiн ще не забув, що "другим разом не вiзьму тебе огонь
класти".
- Ми,пояснює Володько,- побачимо, куди тече та рiчка. У Лебедях став
великий-великий, а на ставу лебедi плавають. Гммм! Ти ще не знаєш, що це
таке.
- Не знаю,щиросердечно признається Хведот...
- Такi, як гуси. Знаєш?
- Мгу,шморгнув той носом.
- Ну, то ходiм.
З мiсця рушають i йдуть. Володько веде Хведота за руку. Йдуть просто
здовж рiчки, i що їм до того, що сонце ось зовсiм ховається, що потягнуло
дошкульним вiтром з полiв вiд Михалкового хутора, що темiнь покрила лiс по
тамтому боцi долини. Перед ними виразна мета, i досягти її вони
будь-що-будь мусять.
I воно було б ще несугiрше, коли б рiчка не робила отих осоружних
закрутiв, бо саме на тих закутках буває найцiкавiше зупинитися, поглянути
у воду, помiркувати, що i як. Тут також завжди кущi вiльшини чи верболозу
ростуть, а в кущах трапляються ожини. Часом якийсь птах звiдти випурхне i
цiкаво глянути, чи не має вiн там, бува, свого гнiзда. А вода на закрутах
бурлить, та вирує, та на всi боки лiниво повертається i все то так дуже
цiкаво.
Але час також бiжить i треба йти далi. i мандрiвцi йдуть. I коли
вiдiйшли так далеко, що їх хата зникла з овиду, їм почало робитись
нiяково. До всього почало виразно сутенiти.
А ставу з лебедями все нема та й нема. Володько, розумiється, першим
збагнув становище, хоча вiн ще мовчить. Хведот натомiсть нiчого не
помiчає, вiн весь сповнений вiрою, i тому вiн почуває себе зовсiм бадьоро.
Володько ж вже тихцем подумує, чи не краще б воно повернутися, бо тут вже,
як звичайно, прочуханом запахло.
I вiн зупинився... i дивиться перед собою... i мiркує. На Хведота також
находить непевнiсть, вiн здивовано дивиться на Володька, хоча не смiє щось
питати. Не його дiло втручатися до таких важливих справ.
I враз рiшення запало. Володько круто мiняє свiй намiр. Не питаючи
Хведота, вiн повертає назад, але iншою дорогою, навпростець, через болото,
до польової стежки. Хведот не розумiє, що з тим дiється, але що тут багато
розважати - iти так iти. I спочатку йшлося гаразд, пiд ногами твердий
грунт, але згодом той грунт стає м'якшим i м'якшим, аж нарештi дiйшли до
такого, що нi сюди нi туди. Ноги по самi колiна грузнуть в драглину, з-пiд
них чвиркає брудна, iржава, шипуча рiдина. Стрибають з купини на купину,
Хведот грузне, падає, й незабаром його скромна постать перетворилася у
найсумнiше видовище. Нi обличчя, нi очей - суцiльна руда пляма.
Але вiн все-таки йде, довго тримається, хоча плач висить йому на устах,
на носi, на очах. Пам'ятає свою присягу, i, може б, воно обiйшлося все
гаразд, та в одному мiсцi хлопчисько раптом спотикається i летить у багно
сливе з головою. Вiн мало не тоне. Володько кинувся його рятувати, але не
має досить сили. I тут вже Хведот не втримався i заревiв на цiле горло.
От тобi й на. От i повiр iншим разом, коли хтось божиться. Ну й що його
тепер робити? I як його з'явитися на очi матерi, а ще гiрше - батька? Знов
те "вiн до всього приводець" задзвенiло в ухах...
- Цить! Чуєш? Цить, кажу тобi. Хведот реве.
- Цить! - розпачливо кричить Володько. Хведот реве.
- Ах, ти! Ти ж забожився! Дадуть тобi мама. Я скажу, що ти... божився,-
це останнє вирвалось з Володька через плач.
Хведот миттю перестав ревiти; йому тяжко, йому холодно, вiн увесь
дрижить, але вiн уже мовчить. Боже, що може бути страшнiшим, нiж коли вiн
присунеться до хати в такому виглядi, а до всього з такими страшними
злочинами. Тож божиться у них найсуворiше заборонено, i це Хведот дуже
добре знає.
Володько вдоволений зi своєї витiвки, вiн би й так нiколи не сказав
мамi, бо ж на кому все то скоїться, але добре, що той повiрив. Сяк-так
iдуть далi i ось вилiзли на сухе... I лише тут Володько зрозумiв i збагнув
справжнє значення свого пiдприємства. З них обох стiкали бруднi патьоки,
тяжкий, непрошений жаль огорнув хороброго мандрiвця, i вiн сам не
видержав... Заревiв на цiлу губу - боляче i ображено. Вiн же тут
зовсiм-зовсiм не винен, все так само сталося... Хведот негайно пiддержав
йому товариство, i дружний плач рознiсся в темрявi понад лугом i полями.
Пiзно, зовсiм пiзно, голоднi й холоднi присунулись вони до своєї хати.
Хведот уже не плакав, хлипав лише сам Володько. Вiн зовсiм виразно вичував
на своєму задку дотики батькової попруги, i це порядно його бентежило.
Але коли увiйшли до хати, там було темно i безлюдно. Значить, нiкого
нема дома, значить, не все ще втрачено. Довго тут роздумувати негаразд.
Швидко з мiсця, не миючись i не витираючись, подерли обидва (Володько
ледве висадив отого опецькуватого кордупеля) на найповнiшу захисницю всiх
покривджених дiтей - їх найнедоступнiшу фортецю - пiч. Сидiли там пiд
лежаком на гарячому черенi i лише зрiдка несмiливо пiдшморгували носами.
Володьковi все ще текли по щоках ряснi, солонi сльози, а вiн, щоб не
робити зайвих рухiв i шуму, пiдлизував їх язиком.
Сидiли отак iз чверть години. Першою прийшла мати. За нею хутко увiйшов
i батько.
- Боже, Боже! I де тi дiтиська ото полiзли! Тошненько менi та нудненько
менi! Ото залiзли, може, в багно,- матiнко Божа, хорони! - тошнiла мати. А
батько мовчав. Засвiтили лампочку. Мати не вгавала i квоктала далi: - То
вже так далi не може бути... I чому ти того лобуза, отого старшого (знов
старшого!) не випариш добре? Де ж чувано, де ж видано, щоб у таку пору i
не було дiтей дома?
Батько нi пари з уст. Тяжко сiв бiля столу, закинувши наперед
настiльника, щоб бруднiзними рукавами не замазати його. Виразу його
обличчя при такому мiзерному освiтленнi побачити годi, але ота тверда
мовчанка i таке ж уперте лебедiння матерi вимовно казали про все, що
твориться в тих мужицьких душах.
- I чого ти мовчиш, як пень? - чiпляється мати.- Хоч би пiшов куди, хоч
би робив що... Я он оббiгала всенький лiс аж до лебедського порубу... На
лузi була, у млинi... Нiде їх немає... От, горе моє, горе!
Батько сплюнув.
- Тo,- каже вiн,- вилазить наверх твоя наука. Я що... Хiба я знаю, що
маю з ними робити... Коли ти вчиш дiтей непослуху - то й маєш...
- Вчиш, вчиш... Не допiкай менi тим вчиш... Хто його в повiтря лихе
вчить.
- Ага! А як вiзьмеш попругу, щоб протягнути котрого ("Ого! Добре вам
протягнути",- думає Володько) через-плiч, то галасу на цiлу околицю
наробиш.

Волинь - Самчук Улас => читать онлайн электронную книгу дальше


Было бы хорошо, чтобы книга Волинь автора Самчук Улас дала бы вам то, что вы хотите!
Отзывы и коментарии к книге Волинь у нас на сайте не предусмотрены. Если так и окажется, тогда вы можете порекомендовать эту книгу Волинь своим друзьям, проставив гиперссылку на данную страницу с книгой: Самчук Улас - Волинь.
Если после завершения чтения книги Волинь вы захотите почитать и другие книги Самчук Улас, тогда зайдите на страницу писателя Самчук Улас - возможно там есть книги, которые вас заинтересуют. Если вы хотите узнать больше о книге Волинь, то воспользуйтесь поисковой системой или же зайдите в Википедию.
Биографии автора Самчук Улас, написавшего книгу Волинь, к сожалению, на данном сайте нет. Ключевые слова страницы: Волинь; Самчук Улас, скачать, бесплатно, читать, книга, электронная, онлайн
 Досье ДАК - 01. Замурованный труп